Все частіше помічаю, що, коли хочеться щось зробити (написати пост, записати відео, спробувати нове хобі), я думаю: а який сенс, якщо світ капітально йо?%№ся? Що змінить якесь відео в інстаграмі, коли люди гинуть? Нашо мені писати пост про психіку, коли люди мерзнуть в своїх домівках? Як і для чого починати щось нове, коли Трамп запрошує путіна до «Ради миру»? Я завмираю в очікуванні, коли ступінь йоб?%№сті знизиться до прийнятної, і всі звичні сенси знов стануть доречними. Наче є якийсь інший світ. Але його немає. Немає запасної планети чи паралельної реальності. Є тільки цей світ і наше в ньому життя. Світ не має відповідати нашим очікуванням. Він буде існувати, як існує, незалежно від того, будемо ми жити чи відкладати життя на потім. Моя терапевтка каже, що втілювати, мріяти і жити — це одна із форм опору. Якщо я безкінечно ставлю під питання доречність своїх бажань через зовнішній хаос і безглуздість — я «програла». Світ йо?№%ся? Окей, але тільки ми обираємо, як нам в ньому жити.