Не розумію і не підтримую, коли в сфері психотерапії навʼязують універсальні причинно-наслідкові звʼязки. Типу, якщо ти так поводишся — це через те що батьки в тебе були такі чи сякі. Якщо в тебе затиснута щелепа — це через те що ти стримуєш емоції. Тощо. Коли людина каже: «я хочу спиратись тільки на себе» — я можу припустити, що колись вона поранилась об того, хто мав бути опорним. Коли людина каже: «мені здається, це звучить безглуздо» — це може означати, що колись її внутрішній світ висміювали чи соромили. Коли людина каже: «не знаю, чи це взагалі важливо» — я можу припустити, що колись значущість її досвіду визначали інші. Я можу це припустити, в контексті конкретної історії, але ніколи не буду вважати істиною, поки не перевірю свою гіпотезу. Тобто, поки не запитаю. Бо я не гадалка, а психотерапевтка. Завжди потенційно існує більше одного пояснення і яке з них має сенс — знає тільки сама людина.