Чому мені ріже вухо і сприйняття словосполучення "вийти з ролі жертви" як заклик, та й всяке таке, що ставить печатку сорому, спаковує живе у темну комору самотності і закляклості. По-перше, такі слова, хоч би як вони не підтримували зв'язок із реальністю, обривають проживання якогось процесу, обривають цю процесуальність як таку, а таких процесів обірвання і зупинки вже дуже багато в досвіді кожної людини, яку виховували совковими і пост-совковими методами: не топай, не гупай, сядь і не балуйся, сиди тихо і так далі. Це типово для батьків і бабусів/дідусів у дефіциті сил, у безсиллі — і такі послання ефективні, швидкі і часто підвищують керованість поведінкою дитини, проте не підтримують із нею стосунки, це інша парадигма. По-друге, всередині досвіду це "буття жертвою" супровождується соромом, блокованим проживанням безсилля. Сором в якомусь з варіантів трактування означає виходити за рамки відчуття свого актуального розміру: зменшуватися чи збільшуватися. В даному випадку найчастіше зустрічається зменшення, стишення, приглушення і "зникання". Досвід застигає у цій точці, заморожується, і, як наслідок, усамітнюється, виходить з поля переживання "між людьми" у поле внутрішнього світу людини ("зі мною щось не так"). По-третє, слова "вийти зі стану жертви" часто вказує на неспроможність того, хто це каже, зустрітися зі своїми внутрішніми переживаннями щодо ситуації. Це раптова спроба щось терміново полагодити в собі і іншому, швидка дія, яка виникає на основі ідеї "щось треба робити" з іншими і собою. Це спроба регуляції почуттів дією, яка обриває можливість прислухатися, що ж там взагалі зі мною чи іншим. Коротше, все складно. От психотерапія і дозволяє постійно заглядати під обгортки, а ось ця фраза про вийти там звідкись кудись із психотерапією має мало спільного, якщо взагалі має.