У мене дуже добрі тактичні рукавиці, високої якості. Але будь-які рукавиці в умовах високої вологості через дві-три години вже не спасають від морозу, і руки замерзають до фізичного болю. Бувають такі хвилини, коли ти відчуваєш, що ще мить - і холод виверне тобі пальці суглобами назовні. В одну з таких хвилин у бліндаж впав сонячний промінчик. Я зняв рукавиці, поклав руки під сонце, і воно зігріло мене. Порив вітру вкинув у бліндаж зграйку сніжинок, і вони засяяли, замерехтіли зоряним сріблом у проміні, розтанувши на долонях. Під ногами я помітив крихітну ракушку, вмерзлу в глину. Я на глибині 1,5 м під землею. Колись тут було море, сюди припливали рибки ще тоді, коли я був зоряним пилом у Космосі. Напевне, теж грілися під променями того, доісторичного сонця. Ми помінялися місцями, і так ще буде безліч разів. Кожного разу мене приголомшує це нехитре відкриття: світ був створений величезною силою любові до нього. До нас. Я ось що хочу сказати: нам не треба заплющувати очі і чекати. Хоча й дуже хочеться - чекати тієї години, коли увімкнуть світло за графіком. Чекати весни. Чекати дня завершення війни. Звісно, вони прийдуть. Але життя не стає на паузу, воно проходить - саме зараз, коли ми чекаємо. Розплющити очі і жити - ось, чим варто зайнятися. Не втрачати точку опори. Мріяти про травень, але впевнено бути тут, де лютий. Жадібно і вдячно жити тут, в темряві і холоді. Побачити свій промінчик і зігрітися ним. Якщо не вистачає сил - допомагати іншим, еволюція щедро відсипить енергії на рятування оточуючих, вона так працює. Не "триматися". Жити. Якісно, жадібно жити. Віктор Лукін