Звичайна середа. Починається сьома година вимкнення електроенергії. В будинку навпроти тьмяніють вікна: роздряджаються найпотужніші лампи. Тільки в деяких ще сяє (там точно є якась зарядна станція) або епілептично блимає гірлянда (в мене теж, вона від паверу та майже невмируща). У вічно працюючій крамниці у дворі (тільки пожежа зупинила її на декілька днів, ані війна, ані, мабуть, ядерка не зачинить то Делві) перестають працювати термінали. Але лампи ще жевріють і за готівку можна придбати собі, наприклад, пива з чипсами. Або мивінкі, щоб зігрітися. Або якусь курячу гомілку, картоплю і соус, якщо психанула й вирішила у темряві втілити рецепт з тік-току. Ліхтарі не горять, вулицю освітлюють собані з лед-нашийниками (а можна мені такий? Це ж весч!). Вдома сідають телефони та роутер, що працює й без світла, але обмежений час. Хтось запалює свічки, хтось дістає резервний павер. Маша лягає у гарячу ванну, щоб перечекати останні години (добре, що водонагрівач тримає тепло). Я переходжу у списку відтворення ютуб до найзаповітніших пісень по типу "Біда не в тім". На місто лягає ніч. Ми всі сподіваємось дожити до ранку. Влада України сповістила про тривогу. Та ми обов'язково доживемо до ранку, зарядимо гаджети та підемо на тренування, на роботу, на ковзанку та в бар. До косметологів, на манікюри та в басейни. До батьків. До друзів. Бо це життя само себе не проживе. Чернеток і масок вже нема. Особливо це стало зрозуміло зараз. Почався 2026 рік. Юлія Север'янова