Відсіюючи все найкраще, що побачив за минулий рік (колись, мабуть, довідсіюю), виділив в окрему категорію найприкріші провали; ось, наприклад, той самий райтівський «Людина, що біжить», який навіть на тлі оригіналу зі Шварценеггером виглядає відверто дубувато. Кадр вибудуваний не без смаку, хоч і обслуговує затерті антиутопічні кліше, й Ґлен Пауелл, який тягне роль на одній лютій ноті, тягне її, скажімо так, не без азарту; однак на весь фільм – рівно дві пристойні екшен-сцени (автомобільна погоня та штурм з Майклом Серою), а в ідеологічному сенсі режисерові ніби й особливо нічого додати до Кінга. Сатира на сьогоднішню Америку з її авторитарним лідером і територією постправди зчитується безпомилково, але автор то скочується у вимучений символізм (що шарф для багатія – те петля для бідняка!), то й узагалі спрощує характери до якогось трафаретного картону: не дивно, що коли його починають спалювати у вогні пролетарського гніву, і без того тьмяне полум’я фільму гасне остаточно.