​​От що справді підкуповує в х/ф «Я не залізна» (в ориг. більш точне If I Had Legs I'd Kick You) – те, що його автор, Мері Бронштейн, яка написала сценарій за схожих обставин, розвиває тему не як чергова, пробачте, «яжемати», а як по-справжньому смілива кінематографістка, місцями йдучи ще далі, ніж брати Сафді, що поставили їй руку. У нас (та й на заході) прийнято говорити про фільм як про якесь радикальне висловлювання щодо непростої жіночої долі, сильної особистості, що ламається під тиском патріархату, який її експлуатує – але це, звісно, треба або пропускати побачене крізь застилаючу очі післяпологову депресію, або дивитися кіно потилицею. По-перше, навіть на рівні першого прочитання багато що прояснює один дуже яскравий (а вони тут усі дуже яскраві – один репер A$AP Rocky чого вартий) персонаж дуже нестабільної молодої матері, до якої героїня Роуз Бірн ставиться з усім можливим професійним співчуттям лікарки до пацієнтки, певний час не усвідомлюючи, що наче дивиться в дзеркало: одне й те ж саме жорно, одне випробування – а коли її від надміру почуттів виносить на той ж самий берег, для прозріння стає трішечки запізно. По-друге, символічне прочитання перетворює сюжет на страшний сон свідомості, що переживає агонію болісних пологів: для цього й уведено, як може здатися спершу, роздуту символіку – яка показує, що в героїні вже давно не лише, вибачте, «тече дах», а й нарешті відійшли води. І всі сцени з чоловіками, з якими Лінда взаємодіяла під час вагітності – це про її егоцентризм і нездатність взяти себе в руки. Так, начебто страждає вона, але наслідки завжди розгрібають інші – починаючи від неприхованого хамства працівникові паркінгу й закінчуючи переломом у емпатичного юнака з готелю; навіть чоловік у кризовий момент повертається з «вільного плавання» (Слейтер!), а епізод з ображеним Конаном О’Браєном побічно натякає на те, що її перший аборт – від нього. Що ж до загадкової хвороби та годування через зонд – очевидно, що йдеться про те, що героїня повинна дотримуватися правильного й повноцінного харчування замість типових для неї наркотиків та алкоголю. Звідси й наростаюче почуття провини, і акцентоване вимикання дівчинки з точки зйомки – адже жінку доводить до божевілля не сама дитина, а поки що лише ідея хворого з її вини малюка. Ну й щоб остаточно розвіяти всі сумніви – прибувши до готелю, Роуз чує розповідь A$AP Rocky про техніку холотропного дихання, що стимулює вироблення DMT, речовини, завдяки якій ми бачимо сни. Саме це й задає логіку сюрреалістичного наративу – який обривається тоді, коли в кульмінації мати розриває пуповинний «міхур», що захищає її від реальності, і нарешті видобуває з тіла плід. Подвиг для Бронштейн, що лишається за кадром, не менший, ніж для заповнюючої його Бірн – й кіно, певен, увійде в історію не як маніфест за принижених та знедолених породіль, а як перша з 70-х трансгресивна екскурсія всередину батьківської голови, яка підтирає реальність метафізичною гумкою.