Іншим днем сталася зі мною пречудова історія. Зустрів я на майданчику оглядовому дівча років дванадцяти. Поки мати з подругою неподалік у корчмі говорила, дитина... малювала! 🖼Малювала пейзаж на полотні олійними фарбами. Не надто вдало, та з яким напруженням, яким натхненням, я аж замилувався. - Здраствуй, дівчинко. - Добридень діду, - сказала вона наче байдуже. - Любиш малювати, я бачу? - Ага, тільки щось не дуже получається. Ляпаю, ляпаю, а так щоб добре було не виходить. - А хочеш я тебе намалюю? - Ой! - вирячила вона невинні карі оченята. - А ви умієте? Чесно, чесно? Навіть людей малюєте? - Колись умів, - сказав я посміхаючись. - Позичиш фарби? Дівча мовчки відійшла від полотна і стала позувати. Ох, як же душа моя за ремеслом зтугувалася!🎨 Як же ж старанно я вимальовував її округле личко, карі оченята, брови шнурочком, маленький носик, щічки зарум'янені легким морозцем, русі кучері, що вибивались з під червоного берета, і спадали на світле пальто.