​Психічні стратегії виживання бувають дуже різноманітними, але всі вони мають спільну мету - задовольнити одну із базових потреб - потребу у безпеці. 🔸️"Мені складно відмовляти іншим. Коли я змушена це робити, звинувачую себе, що ображаю іншого своєю відмовою", - такі душевні переживання є не рідкісним явищем в кабінеті кожного психолога. 🔸️"Я намагаюся вгадати настрій співрозмовника і якщо він поганий, мені також стає кепсько, виникає бажання зарадити якось незручній ситуації". 🔸️"Я обираю речі, які рекомендують інші - і вагаюсь у власному виборі". 🔸️"Мені не стерпно коли поруч хтось у поганому настрої, здається, що я в цьому винен, хоча розумію, що це не так". 🔸️"Скільки пам'ятаю, змушена підлаштовуватись під інших, поступатись місцем, пропускати вперед, віддавати більше ніж отримувати, з розумінням ставитись і не звертати увагу, бути мудрішою і терплячішою." Потреба підлаштовуватись під інших, вгадували чужий настрій, орієнтувати власний вибір на чиюсь думку - це не позиція жертви - це спосіб організації власної безпеки. Надмірна емоційна залученість в потреби і проблеми інших є вказівником у наш особистий внутрішній світ, який переповнений страхами і фантазіями про те, що нас можуть покинути. Що робити з собою покинутою - невідомо, і від цього стає страшно і самотньо. Страх бути покинутим і потрапити у власну безпорадність та безсилля - це історія не з дорослої частини Селф. Це про когось маленького, безпорадного, справді тотально залежного від іншого - дорослого, який має захистити, вберегти, підтримати.... А що, коли цей дорослий сам демонструє безпорадність, слабкість, нестабільність, сам потребує захисту і підтримки? Дитина, якою б наївною не була, правильно зчитає батьківський меседж - з тобою важко! І так само інтуїтивно почне робити щось, щоб берегти батьків від себе: своєї спонтанності, непередбачуваності, своїх помилок, витівок, проявів агресії. Дитина надто сильно стимулює в собі спостежливість, вчиться контролювати імпульси задоволення та насолоди. Тому що, коли мама розсипається або тато не в собі, задача номер один - вижити, а не якесь там задоволення! Треба завмерти, не дихати, бо твої прояви життєвості можуть надламати і без того надто "крихкого" дорослого або викликати в ньому неадекватний афект. А якщо зникне дорослий, то можу зникнути і я. Коли ми діти, навіть підлітки, ми в тій чи іншій мірі сприймаємо навколишній світ через призму незрілої грандіозності, яка формує ілюзії, що ми можемо впливати на поведінку інших людей, ми можемо впливати на чужий настрій, через нас може статися щось грандіозно хороше або тотально погане. Дитина ставить себе в центр причинно-наслідкових зв'язків. Таке сприйняття для дитини є певною нормою вікового розвитку, але для дорослого це може стати пасткою. Інфантильна всемогутність, а також природна потреба в любові та захисті часто провокують такі союзи, в яких хтось є аб'юзером, а хтось великодушним чарівником, який фантазує, що в нього достатньо магії, щоб "зняти прокляття" і перевтілити чудовисько на принца. Ця дитяча нарцисична частина займає вагомий сегмент Селф, але дає вкрай вузьке розуміння про те хто Я. "Я" може переживати себе в крайніх точках: як беззахисне слабке, покинуте, або як всесильне, яке може усе стерпіти, всіх зрозуміти, усім допомогти. Як би дивно не звучало, але прояви безмежного терпіння, догоджання, власного приниження Отто Кенберг розцінює як прояви збереження власної гідності через присвоєння собі уміння витримувати те, на що інші не здатні. Радісною звісткою в цьому драматичному сюжеті стає момент, коли настає відчуття власного безсилля перед потребою когось, змінити, ощасливити, врятувати. Безсилля є тією гіркою пілюлею, яка змушує через розчарування у фантазіях про власну надлюдську силу прийняти свій реальний розмір і свій реальний вік, який дозволяє організовувати власну безпеку без внутрішньої опції оберігати весь світ від себе. Цитати в тексті не мають авторства, а є узагальненнями у кон