​– Мам, у мене сенсорне перевантаження! – іноді гукає мій син, мімікруючи під мене, звісно ж. Бо це та фраза, яку я часто повторюю як гіперчутлива (або високочутлива, хоча це й не тотожні поняття) людина. Уявіть собі, що якоїсь миті зовнішні стимули стають настільки нестерпними, що ви відчуваєте кожен новий звук чи спалах світла як краплі окропу на вашу шкіру. Так, це дуже неприємно. І так, від цього хочеться сховатися якнайшвидше. І так, це відчуття, ніби ви на межі й ось-ось зірветеся… Термін гіперчутливість використовується для опису підвищеної реакції на стимули, як фізичні (світло, звук, запахи), так і емоційні. Це може бути симптомом певного стану (наприклад, розладу сенсорної інтеграції, аутизму чи РДУГ). Гіперчутливісь вживається більше в медичному контексті і, як бачимо, може бути супутницею нейровідмінності. Натомість, високочутливість – це скоріше риса темпераменту. Люди з високочутливістю глибше обробляють інформацію та емоції, схильні до підвищеної емпатії, творчості, сприйняття деталей. Високочутливість не потребує втручання. А ось гіперчутливість, іноді, так. Коли найчастіше проявляє себе гіперчутливість? У шумних приміщеннях або вулицях, коли від звуків нема куди сховатися: ремонтні роботи, газонокосилки, звуки клаксонів… Це ж стосується постійного дитячого “мамкання”, коли від кожного “мааам” хочеться зіщулитися, бо стає фізично боляче. Коли надокучливі стимули світла: блимають прожектори, мерехтить лампа... Коли запах вибиває з колії: сильні парфуми, запах хімікатів. Коли забагато дотиків, наприклад, дитина весь час лізе на руки, або собака вас тицяє носом і грабає лапою… Мої діти вже дорослі, але мене досі аж пересмикує, коли згадую ці постійні мамкання та смикання – мене тоді “виносило” весь час. Бо найгірше для гіперчутливих людей – це коли кілька стимулів накладається. Дослідники, котрі вели щоденники спостереження основних зривів у нейровідмінних дітей в школі, помітили, що це найчастіше стається на уроках фізкультури: коли відлуння криків від стін, запахи і постійні штурхання/дотики. Що відбувається, коли стимулів так багато, що людина не здужає їх витримати? Може статися зрив від сенсорного перегрузу. Цей зрив називається мелтдаун (meltdown) – неконтрольований стан, коли людина може кричати, плакати, вдаватися до (само) агресії, або ж – навпаки – завмирає та відмикається від світу. Мелтдаун можуть спричинювати як сенсорні, так і емоційні перевантаження. Якщо ви бачите людину під час мелтдауну - не треба до неї торкатися, обіймати, тормосити, окликувати. Найкраще - усунути джерело стимулів або ж, за можливості, вивести людину у тихе приміщення. Ні в якому разі не треба її фізично обмежувати! Що робити, аби не доводити до мелтдаунів? Окрім згаданого мною способу попередити оточуючих вербально (“У мене сенсорне перевантаження!”), що сигналізує про те, аби вас перестали бомбардувати словами, зверненнями, фізичним контактом, можна ще спробувати кілька способів: 🌞 Поважати свої особливості: знаючи, що вас “виносить” від надміру інформації або сенсорних стимулів, старайтеся уникати таких ситуацій. 🌞Заспокоїти себе ванною (не душем, бо цівки води теж надто стимулюють шкіру) у тихому приміщенні: вода огортає та відгороджує вас від зайвих стимулів, а замкнені двері є фізичною перепоною до того, аби вас хтось тормосив. 🌞Обмежувати потік інформації: регулюйте свою залученість у читання новин та соцмереж. 🌞 Використовувати зовнішні девайси: шумопоглинаючі навушники та темні окуляри можуть бути гарним рішенням. Багато нейровідмінних людей ховаються від світу за великими навушниками, і це не про неповагу до оточуючих, це – про турботу про себе. 🌞 Звернутися до грамотного психолога або коуча задля вироблення індивідуальних стратегій співжиття з гіперчутливістю. А взагалі, гіперчутливість — це не недолік, а особливість, яка, за належного управління, може стати джерелом сили та глибокого розуміння себе, оточуючих та світу.