2026 рік я почала читаннями книг Тамара Горіха Зерня. Дякую Yakaboo, що вони є у електронному вигляді. Тож не довелось очікувати посилку з України, а купити о 12 ночі та почати одразу читати після закінчення Шепетухи. Доця. Події розгортаються у Донецьку, навесні та влітку 2014 року. Головна героїня опинилась у Донецьку після закінчення школи і прожила там років 10 до початку 2014 року. І вся книга присвячена декільком місяцям життя молодої жінки, яка бореться за український Донбас. Мені важко читати книги про війну і Донецьк, про війну і Крим, тому що я не можу читати їх як художні твори, я постійно скачуюсь до відчуття, що читаю документальні хроніки, я звіряю те, що написане в книзі з моїм внутрішнім уявленням як то було, мені важко просто читати, слідкувати за сюжетом. Звичайно, я співчувала героїні весь час, але на відміну від Шептухи, вона мені здалась якоюсь дуже несправжньою. Але мушу відмітити, що в Доці мені дуже сподобались не головні герої, так як вони були описані, їх життєві історії. Принцип втручання. Поки читала цей твір, не могла відірватись. Але після прочитання, я трохи відхилилась від тексту, побула трохи на самоті і зрозуміла, що в цілому картина мені не дуже подобається. Це як роздивлятись маленький візерунок на заварнику і бути в захваті від нього, але весь вироб не дуже-то і подобається. Якось так. Багато дрібниць, які не сходяться, випадають із загального ряду. І це не можна пояснити та описати магічним реалізмом, хоча я як фанат магічного реалізму – нічого проти нього не маю і так його вкраплення, на мою думку, додають твору приємного вайбу через який я не могла від нього відірватись.