Спитайте Мієчку. Е. Кузнецова Читала у відпустці, коли моє життя поставлено на паузу, як і у героїнь роману. З перших рядків почала заздрити героїням, у яких залишився дім дитинства, куди можна втекти, жива бабусі, можна перебирати речі дитинства, пити чай ввечері на терасі, їсти малину з куща, лежати на траві та вдивлятись в зорі, гуляти босоніж стежками, накривати стіл під розлогим горіхом, перебирати яблука та готувати з них все аби запобігти їх псуванню. Це книжка для мене виявилась порталом, порталом у дитинство, у ті часи, коли мріялось легко та невимушено, коли полуденна спека заганяє в дім і немає сил вийти, коли важко поворухнути рукою і очі закриваються, але так не хочеться спати, бо шкода втрачати хоча б хвилину літа. Мені здається в більшості з нас є такий будинок у який хочеться повернутись, тому що здається, що там можна віднайти відповіді на всі питання. І ця книжка про це нагадала. І тому зараз особливо боляче згадувати про своє літо в Криму на морі у бабусі, чи про дачу батьків на Донецькому морі. Але поки є люди, з якими мріялось, сварилось та жилось, є відчуття, що той шелтер завжди зі мною. Якщо про книгу, то її можна читати влітку, на морі, не дуже замислюючись про образи героїв, щоб мати час порефлексувати про своє, тому що книга надихає саме на це.