Ганна Арендт поїхала до Єрусалима в 1961 році як кореспондентка The New Yorker - подивитися на Адольфа Айхмана під час судового процесу. Вона очікувала побачити демона з пекла. А побачила літнього бюрократа в окулярах, який говорив штампами, постійно посилався на інструкції й наче не усвідомлював масштабу того, що робив. Людину, яка організовувала логістику жертв Голокосту з тією самою бюрократичною ретельністю, з якою могла б організовувати поставки броколі. Саме це вразило її найбільше. Арендт назвала це “банальністю зла” і отримала шквал критики. Бо людям потрібен монстр. Монстра легко відокремити від себе й сказати: “це не я, я б так не зміг”. Але зло може чинити не лише садист. Його може чинити і цілком “нормальна” людина, яка перестала думати. Людина в окулярах, при посаді, зі спокійним голосом. Яка не кричить, не піниться і не виглядає чудовиськом. І саме тому розпізнати її буває значно важче.