Чергове усвідомлення з курсу “Психотерапія трансгенераційної травми”: ВСІМ ВАЖКО. Учасникам важко. Торкатися. Контактувати. Брати в руки. Є ті, хто слухає виключно в запису, бо доводиться зупинятися кожні п’ять хвилин: інсайти сиплються без черги, психіка не встигає це перетравлювати. Є ті, кого “винесло” ще після перших домашок, і довелося терміново підключати терапію. Є ті, в кого тільки через кілька тижнів починає прояснюватися те, що ми обговорювали. Мені теж важко. Бо я бачу перших, других, третіх і ще четвертих, кому наче простіше. І це, до речі, не завжди залежить від рівня психоосвіти. Тепер думаю про третій потік курсу: чи обмежувати доступ і за яким критерієм. Бо, з одного боку, матеріал глибокий - і для когось він справді без дна. А з іншого - як людина має зрозуміти масштаб неусвідомленого, доки бодай раз туди не подивиться? Трансгенераційна травма - не тема, яку можна під чайок цікаво послухати. Вона має звичку слухати у відповідь. І влучати. Про курс. Реєстрація.