Якби Молі Блум пішла від Леопольда Блума, змінила стать, стала письменником, написала кілька романів, дожила до глибокої старості і дожила до того моменту, коли смерть дихає в потилицю - то певно її монолог виглядав саме так. Вільям Геддіс "Агапе агов" Видавницвто Темпора Переклад Максима Нестелєєва #темпора #зарліт #постмодерн #американськалітература Такий собі подарунок з далекого Книжкового Арсеналу 2017 року. Не думаю, що цю книжку зараз десь ще можна знайти, але якщо знайдете, то отримаєте ідеальне чтиво, до котрого пасуватиме нудота листопадових вечорів, концептуальний ембіент, або така спека, коли мізки не здатні апріорі скластись до купи. Це наче (?) монолог письменника, що помирає (книжка вийшла після смерті автора), котрий намагається в останньому пориві зібрати до купи все, що зібрав про механічні піаніно, і заодно це все перемежовано з роздумами про смерть автора (і чи треба той автор), про мистецтво після автора, спогадами, цитатами і характерними повторами, що імітують людину в агонії. Роздьоргано, в різні боки, кілька думок одночасно, з поламаною пунктуацією, одним абзацем, Геддіс занадто постмодерний і складний автор. Тут 70 сторінок тексту, 20 сторінок після мови, 40 сторінок приміток. До речі примітка номер 78 знаходиться вже на 19 сторінці. Сплав цитат, відсилок, що робить твір справжнім чтивом для ночі і інтелектуальною розвагою, котра не всім під силу чи навіть потрібна. Власне, тут більше важить форма тексту, як і належить постмодерним творам. Він не збирається сподобатись, він збирається здивувати. Суттєві алюзії на Джойса: паралелі до останньої частини Улісса, де лише монолог Молі, котрий певно займає такий самий об'єм. Може це і просто діалог митців між собою. Питання котре дуже цікавить після - чи важливе існування автора? Чи може автор щось зробити для твору чи його сприйняття, коли той став реальним, а не віртуальним?