Вийшла екранізація Музею невинності на Нетфліксі, і я, як затята фанатка Орхана Памука, подивилась його за декілька вечорів. Вдала екранізація такої видатної книжки, то така рідкість, тож було наївно сподіватись на шедевр. Роман я читала дуже давно, коли тільки почала захоплюватися Туреччиною, тому багато могла забути. Але мені здалося, що сценарію не писали взагалі, просто відкрили книжку й шли по тексту. Я згадувала не тільки загальний розвиток подій, але й цитати і описи. Майже як аудіокнига, тільки з відеорядом. Це не погано, але трохи зайве. Якщо вже є повноцінний текст і серіал нічого не додає до нього, то який в ньому сенс? Але більше того, здається, глядачів тримають зовсім за дурників. Серіал не просто буквально слідує книзі — він взагалі не залишає простору для інтерпретації. З перших хвилин нам показують життя Кемаля та його близьких і, на додачу, нам ще й проговорюють все, що відбувається. Але, як я розумію, це провина не стільки нетфліксу, скільки глядацького занепаду. Не дай боже, змусити зумерів фокусуватись на чомусь одному. Дякую хоч, що метафору з сережками не розжовують буквально. Втім, що мене засмутило найбільше, так це те, як увесь жах сьоми років був скомканий в одну серію. Я уявляла собі, як це буде щось в дусі психологічного горору з повторюваністю дій, де з року в рік одне й те саме, тільки змінюються зачіски та старіють обличчя. Очікувала побачити відчай усіх учасників: маніакальна надія Кемаля, застиглий смуток Фюсун, розгубленість батьків, опортунізм Ферідуна. Вечеря, раки, цигарки, душна кімната, тільки час йде, а все інше залишається як є. Натомість ніхто навіть не постарів за ті сім років. Тому нервовість і, прямо-таки, істеричність Фюсун виглядають нелогічно. Здається, що вона поводиться як розбещена дитина, а не як обманута і виснажена сталкінгом і контролем жінка. Але картинка приємна, подивитись можна. Ще й Орхан Памук там самого себе грає.