Стамбульський синдром

У  мене було багато очікувань від Диярбакиру, перш за все через відгуки моїх інформантів з Тур Абдіну. Коли єпископ тобі каже, що Мардін так собі, а от Диярбакир відреставрували добре. Мої очікування були розчавлені реальністю, але місто мені дуже сподобалось, дуже хочеться повернутися. Це перші фото, які я зробила в місті. Головна вулиця вся була вкрита густим печінковим туманом, який утворюється від смаження печінки. Неймовірні відчуття.

​​Минулої весни по дорозі в Тур Абдін я зупинилась на декілька днів в Диярбакирі, не стільки по роботі, скільки заради розваги. Дісталась я свого помешкання дуже пізно ввечері, майже одразу лягла спати. А на ранок я прокинулась дуже голодною і вирішила піти і замовити собі повноцінний сніданок, зовсім як доросла. Я дійшла до місця, яке на карті виглядало як скупчення закладів для сніданків і побачила, що всюди столики забиті людьми, які курять і п'ють каву нахиляючись над незчисленними тарілочка...

Я писала вище, що Діярбакир не виправдав моїх очікувань, але це не дуже погано, скоріше поза шкалою оцінювання. З розказів інших я уявляла собі трошки штучне відполіроване місто, переобладнане на невибагливих туристів. Такого не сталося. Дійсно, пара магістральних вулиць в старому місті виглядає відповідно до очікування, але варто лише зробити крок вбік, і можна побачити реалії життя. Невтішні, звісно. Принаймні правдиві. Місто бідне, не оговталося після усіх воєнних операцій. Звісно, Нове Місто...

Вийшла екранізація Музею невинності на Нетфліксі, і я, як затята фанатка Орхана Памука, подивилась його за декілька вечорів. Вдала екранізація такої видатної книжки, то така рідкість, тож було наївно сподіватись на шедевр. Роман я читала дуже давно, коли тільки почала захоплюватися Туреччиною, тому багато могла забути. Але мені здалося, що сценарію не писали взагалі, просто відкрили книжку й шли по тексту. Я згадувала не тільки загальний розвиток подій, але й цитати і описи. Майже як аудіокнига,...