Мій поплавок - моя сім'я. Це земля за яку я воював, я не поїду нікуди. На дідах тримається армія. Рубрика «Військовий говорить» * Ідеш в метро, нікого не чіпаю. Підходить в метро жіночка. “Дякую вам”. Просто так. І це розриває зсередини. Я не для цього служу, але це так цінно. *** Найгірше - це був обман командира. Він сказав, що там бліндажик хороший. А там 2 кцпа. . Підповз. Крикнув. Тихо. Чуйка спрацювала. Кинув гранату туди на всяк випадок. “Здайомся” кричать. Є багато хорошого, що мені дала армія. Нема ні до чого страху. Це добре те, чого навчився за ці роки в армії. Нічого не боюсь. Хоча може це і погано. Навчився поводженню зі зброєю. Це добре. Якщо тривога, шахеди - ніяк не реагую. Можу собі спати. Відчуваю сором, що я живий. А хлопці померли. Сняться бої. І інколи хлопці просять про допомогу. Реалістичні сни. БК постійно закінчується. Прокидаюсь. Всі сни сконцентровані на той вихід. Хлопці. Бій. Саме та подія, яка сталась. Раніше були героями. Зараз всі відвертаються Паралельна реальність Тут плачуть світла немає. А там кабздець. Там пацани в окопах замерзають, не можуть вийти. *** З тими хлопцями, з якими я штурмував - більше половини немає. Ще й з мого відділення. Завжди питання - чому вони, в пергу чергу. Я військовий. Я не планую майбутнє довго наперед. Не думаю взагалі про те, як буде. Як я там? там день у день життя під загрозою Артилерія, КАБи, молнії, фпв і все інше. Особливо і не думаю наперед. Шо буде, те й буде. Я з великою повагою до вас. Але не вірю, що мені може щось допомогти. На дідах тримається армія. Вони вчать життю молодих хлопців. Не війні, а життю. Розумієте? Життю. Ці історії завжди тут (торкається вказівним пальцем лоба) Я виїжджав на нуль за хлопцями. І це досі мучить. Командир каже по радейке: “де ти лежиш.” Я пояснив. Він каже: “Це 300 метрів вправо від мене. Вилазь з посадки. Повзи через поле - наші тебе підберуть. Мені як соломинку кинули. На предохранітель поставив і поповз. Пацюки на позиціях не бояться людей Можеш заснути - прийде і буде тебе гризти. Кусають, от уявіть прямо кусають. Дружина каже, що я часто на емоції переходжу. Я винний у всьому, що я не зроблю. Док загинув. Витягнув мене. Машину на евак кинув. І сам загинув. Посекундно пам’ятаю попри все. Я не хочу виїжджати. Тут моя земля, за яку я воював. Зараз я списаний. За що я воював. Я не хочу виїжджати. По здоров’ю звільнився. Пенсія 12 975 грн. Нас троє - я, дружина і син. це капець як мало. Але я знайшов роботу і буду далі на своїй землі. Мій поплавок - моя сім'я. Це мій стримуючий фактор, який не дає мені наделать беди. Є відповідальність за сім’ю. Кожну ніч воюєш. Днем теж саме. Постійно крутиш і думаєш, що ти не зробив і як можна по-іншому. Я дружині не можу все розказати. Ідеш і бачиш вагнерівця. Він встає і біжить. Наче під наркотою. Про таке ми між собою тільки. Я не знаю чому я тобі це розказав. Воно живе. Воно болить. Думки військових - це рубрика, де я розміщую шматочки бесід з клінічним психологом без імен і деталей, щоб просто показати про що живуть і думають військові. Моя мета - щоб прірва між військовими і цивільними зменшувалась. Інформація почищена, прибрана обсценна лексика, локації і дати, залишаються тільки думки. Важливо відмітити, що кожна історія розміщається з дозволу. Якщо хочете підтримати роботу для хлопців - закупку ліків, книг, необхідного і пальне на дорогу до хлопців - то ось постійна банка: 🔗Посилання https://send.monobank.ua/jar/6ScUbedaAP Знов закінчились донати після останньої закупки книг. * А якщо хочете вчитись як взаємодіяти військовим і цивільним - запрошую на серію майстер-класів. Стартуємо в березні. Запис буде. Реєстрація: https://forms.gle/t8QzCK3BpLnRhHMZ7 Якщо це корисно — поставте 💔 І дякую всім за підтримку, донати, репости, коментарі. #ДумкиВійськових @BagnenkoPsy