MilTech у Європі: красива імітація чи реальна готовність Тиждень тому повернувся з Брюсселя — з конференції AI in Defence Summit, організованої українським венчурним фондом Seven Capital. Брав участь як у відкритих, так і в закритих заходах — включно з сесіями з представниками EU та бельгійськими структурами безпеки (був і досить прикольний міністр оборони Бельгії) та неформальними українськими «міжсобойчиками» в брюссельських піцеріях. Один із найцікавіших інсайтів почув у розмові з представником українського аналітичного центру. Вони робили математичне моделювання потенційного нападу росії 💩 на Європейський Союз. Висновок доволі показовий: приблизно у 10 тисяч разів простіше атакувати ЄС з моря — через дрони, асиметричні атаки та морські платформи — ніж намагатися проривати східний сухопутний фронт НАТО, який зараз активно укріплюється. Цей висновок одразу накладається на другу системну проблему ЄС — фрагментацію. 29 країн, кожна з яких хоче власне виробництво, власні закупівлі та власні стандарти. У підсумку, замість одного великого ринку ми маємо 29 міні-ринків. Замість концентрації ресурсів — 29 виробників дронів, 23 виробники сенсорів і десятки паралельних програм без реальної синергії. На фоні США або України це виглядає як структурна слабкість. Окрема болюча тема — полігони. Європейці прямо говорять, що через високу щільність населення та регуляторні обмеження їм складно тестувати системи в умовах, наближених до реальних. Фактично, лише Латвія зараз має полігони, які більш-менш відповідають потребам сучасного MilTech. Це критично обмежує швидкість ітерацій і збільшує розрив із реальними бойовими сценаріями. Ще один важливий блок — локалізація та «чистота» компонентів. Європейський ринок очікує мінімізації китайських комплектуючих і з великою підозрою ставиться навіть до українських компонентів. Пріоритет — американські та європейські ланцюги постачання. Це створює серйозний бар’єр для українських hardware-рішень, навіть якщо вони технічно сильніші. Болючий нюанс: локалізація у багатьох випадках стає прихованим протекціонізмом (“хочемо купувати лише місцеве — так начебто надійніше”). Але на практиці це часто означає пріоритет тих, хто вже «в системі», і кого легше контролювати. “Щоб бельгійські/голландські/польські і т.д. гроші залишалися та розвивали нашу країну”. Українським компаніям тут потрібні не лише сертифікація і стандарти, а стратегія входження в цю дуже закриту екосистему. Ще один важливий інсайт, який проговорювався за закритими столами: українські компанії вже активно знаходять неочевидні шляхи експорту технологій, не чекаючи офіційного відкриття експорту. Із приватної розмови дізнався, що на нещодавній виставці військових технологій у Саудівській Аравії представники Близького Сходу масово збиралися саме біля українських стендів і закуповували українські рішення. І, що цікаво, як і на “цивільних” конференціях, так і тут на Military сьогодні переважає ідея AI як buzzword (навіть від представників ЗСУ), а не як те, що має на сьогодні бойове застосування. Багато презентацій мають гарні слайди, заяви про «штучний інтелект вже ось», але дуже мало — про практичні бойові кейси, про інтеграцію у реальні системи, про життєздатні pipeline і field-tested рішення. Це створює ілюзію прогресу, але далеко не завжди має реальний вклад у оборонні можливості. Ще цікавий штрих: на цій же конференції в Бельгії я зустрів відомого артиста, зокрема й на дискусійній панелі, який запускає власний технологічний проєкт — плати для AI-обробки даних для дронів. Починав він узагалі з аутсорсу у MilTech. І це добре лягає в загальну картину: у MilTech сьогодні заходять дуже різні люди, і можливості тут відкриваються досить широкі.