Варшава. Після 24 лютого тисячі українців знайшли тут прихисток. Дехто – новий дім. А хтось нову дозу зневаги. Таксі. Водій – типовий поляк середнього віку. Очевидне ожиріння, зате гордість така, ніби він особисто звільняв Варшаву від нацизму. Прошу його про вибір швидшої дороги до аеропорту. Англійською. Він робить паузу і каже, що не розуміє. Мовляв, «вчіть польську, якщо вже їдете сюди». Я мовчу. Яка фальшива чесність. Ми сюди не «їдемо». Ми тікаємо від смерті. З нами у втечі беруть участь наші гроші та досвід будування бізнесу. Це ми привозимо у Польшу. І поки він наїдає на інфаркт, люди моєї країни гинуть на фронті, щоб російський танк не опинився на його вулиці. Моя країна – щит Європи. Живий. Кровоточивий. Він ображається, що ми не граємо за його правилами в грі, в яку ми ніколи не хотіли грати. Ми тут не для того, щоб йому подобатись. Ми тут, бо росіяни руйнують наші будинки. Я знаю: не всі поляки такі. Але такі, як він, кричать гучніше. І хочуть, щоб ми мовчали.