Я кожного дня працюю з історіями. З наданими значеннями — подіям, явищам; з цих наданих значень формується наратив. Оповіді, що ми розповідаємо собі про себе, світ та інших людей, стають нашими сценаріями життя, нашим запрошенням для інших людей, деколи – нашою вʼязницею. Не дивно, чому книжка про реальні – кіношні сценарії – мене зацікавила. Я не буду переказувати основні ідеї «Думок про кіно», а лиш поділюся деякими своїми думками щодо ролі художньої літератури та фільмів (а також їх створення) в професійному розвитку психотерапевта. Навіть якщо ви не маєте стосунку до цієї професії, все одно почитайте, бо робота з власною психікою – цікава штука. Фільми і література переповідають одні і ті ж сюжети, конфлікти, розвʼязки, але в різних декораціях, стилях і з різними акцентами. Завдяки ним ми збагачуємо світогляд і знаходимо нові рольові моделі, не зупиняючись лише на людях, з якими знайомі безпосередньо. Емоційні реакції на епізоди з літератури та кіно можуть багато розповісти про невисловлені в повсякденності, але важливі для душі теми. Згадайте, коли ви в останнє плакали в кіно? Про що це було для вас? Окреме навчання психотерапевта – відчувати історію клієнта, як каже моя супервізорка, «чути серцем». Можна назвати це клінічним мисленням, але на мою думку, це дещо ширше за клінічне мислення. Навичка «чути серцем» здобувається з безпосереднім робочим досвідом (та рефлексією над ним), але не тільки з ним. Хічкок сказав: «Фільм – це життя, з якого викинули все нудне». Тобто фільм — це концентрація життя, тож хіба законно нехтувати таким подарунком? А кожне кіно починається з тексту – зі сценарію. При створенні героя гарний сценарист питає себе: чого герой хоче найбільше в світі? чого герой насправді потребує? Психотерапевт має ті ж самі питання щодо свого клієнта. Пошук відповідей на них – і пошук варіантів застосовувати ці відповіді – бере левову частку роботи «на внутрішній сцені». Кіно дає готову картинку – художня література запрошує уяву до роботи. А уява в тонусі — цінний м'яз психотерапевта, бо ми маємо не лише чути факти: «тата не було поруч, він багато працював, а мама, схоже, мала післяпологову депресію після народження молодшого брата» — але і уявити, як це могло бути для тої дитини? Для її батьків та інших важливих дорослих? Коли клієнт ділиться епізодами з життя, корисно уявити в деталях: що і де відбувається, як виглядає дитина, який вираз обличчя, що вона відчуває? Саме це і підштовхує до відповідей на зазначені вище питання. Художня література тренує мʼяз, без якого психотерапевтом бути важко. Клінічна обізнаність дуже цінна навичка, яка плекається хардкорною професійною літературою та навчанням. Читати ж художню літературу і дивитися кіно — профілактика того, що Франкл називав «психологізмом», тобто надмірним спрощенням людської природи. Врешті-решт, ми працюємо не з розладом, діагнозом чи рисою характеру — ми працюємо з людиною, що живе в конкретний час, конкретному місці, конкретному культурному, політичному та історичному контексті.