Внутрішній критик – популярна назва процесу надмірної самокритики – часом є дуже стійкою історією. В КПТ та схема-терапії є окремі види роботи з цим процесом, адже він може дуже негативно впливати на якість життя людини. На його формування можна дивитися під різними кутами. По-перше, як на продукт імпринтингу – відкарбовування в психіці стилю поведінки значущих дорослих. Простими словами: якщо дитину надмірно критикували, в тому числі за звичайні «дитячі» прояви в поведінці, якщо сильно засуджували, булили тощо – вона потенційно сформує доволі жорсткого внутрішнього критика. Мовою схема-терапії, в таких випадках у людини не були достатньо добре задоволені базові емоційні потреби, і задача в терапії – опрацювати цей минулий неприємний досвід, допомогти навчитися бачити ці емоційні потреби і задовільняти їх в здоровий спосіб. Внутрішній критик також може мати функцію «захисника»: стримувати, заганяти в рамки того, що сприймається як норма. Умовно, якщо батьки сильно сварили за безлад, дитина має сформувати «внутрішнього батька», який заздалегідь налякає покаранням, щоб уникнути реального покарання. Це може бути умовно функціональним з тими, з ким в контакті сформувалося, але ж переноситься на інші сфери, інших людей і може з часом лише множитися і бути абсолютно дисфункційним. На процес надмірної самокритики також можна подивитися з точки зору звички. Це «прокладена внутрішня дорога», спосіб мислення, нейромережа, яка використовується нами і тим самим підживлюється. Тобто чим частіше ми «ведемося» на цей процес і залучаємось в нього, продовжуючи подібні думки без свідомого аналізу, тим вірогідніше наступного разу ми автоматично оберемо саме такий спосіб ставитися до себе. І тут є задача – вчитися розпізнавати, зупинятися, не залучатися автоматично, а обирати спосіб сприйняття себе і ситуації свідомо і відповідно до реальності, а не до «фантазій внутрішнього критика». Але сьогодні я подумала: що якщо в ригідності цього процесу є ще певна екзистенційна складова? Людські створіння – дуже вразливі істоти, які усвідомлюють свою смертність, наслідки певних дій, є свідомими різноманітних страждань. Абсолютно зрозумілим є прагнення мати «сильну руку», якусь дорослу фігуру, яка би – хай як жорстко – встановлювала рамки і правила, була гарантом послідовності, безпеки, передбачуваності. Про це вже говорив Фрейд, коли описував «над-я», але він робив акцент на тому, що ключова роль цього процесу – стримувати «воно». Мені ж здається, що роль не тільки в стримуванні, але й в тому, щоб надавати сенс, окреслювати, встановлювати правила, які б робили і світ, і мене більш зрозумілими – хай і ціною психічного здоровʼя та процвітання. Впевнена, що я не перша, хто має таку думку, проте з такої точки зору мені стає ще більш зрозумілим, якою є внутрішня задача (одна з них) людини, що хоче допомогти собі з самокритикою: цілеспрямовано вирощувати в собі здатність стикатися з невизначеністю, фрустрацією, нерівномірністю та неоднозначністю як себе, так і людей і світу в цілому. Витримувати дискомфорт, який породжений цим, розширювати світогляд, бачити себе як процес (а не фіксоване «я») і допомагати собі зростати і вписувати все нові і нові досвіди в картинку світу.