Коли мене перестало трусити і я змогла відірватися від новин (десь після оновлення про те, що в пологовому вдалося врятуватися – і малятам, і мамам, і медикам), я сіла за піаніно. Вже довший час я просто граю те, що вмію, щоб не забути, і не вчу нічого нового. Але мене заспокоює доторк до прохолодних клавіш, заспокоюють звуки, а ще – відчуття впливу, бо це я – та, хто спонукає звуки народитися. І от я заземлювалася, поверталася до свого тіла, в ту хвилину, відновлювала відчуття впливу на реальність, дивилася на клавіші – білі і чорні, – і думала про те, як важливо бачити реальність цілою. Активна пропаганда позитивного мислення (читай: уникнення думати і говорити про все неприємне), гасла «не розповсюджуйте негатив» мають гарний мотив – допомагати справлятися. Проте мають і зворотню сторону: чим більше ми втікаємо від темного боку реальності, тим менше витримки і мужності маємо. А нам треба плекати витримку і мужність, друзі. Бо якими б дієвими, важливими та корисними не були техніки самозаспокоєння і стабілізації в моменті, в решті-решт мужність – єдине, що довгостроково може допомогти проходити крізь випробування, тривогу та вразливість. І це відповідь на питання, навіщо я зараз читаю книжку про воєнні злочини в колишній Югославії. Бо бачити чорні і білі клавіші одночасно – єдиний шанс могти впливати, могти створювати і чути цілісну мелодію.