Токсичні стосунки з самим собою для багатьох є внутрішньою реальністю, у якій людина стає для себе не підтримкою, а джерелом постійної фрустрації, критики та знецінення. Це не завжди помітно ззовні, адже люди можуть виглядати успішними, соціально адаптованими і турботливими до інших. Але всередині при цьому звучить голос, який постійно оцінює, порівнює і рідко буває задоволеним. Такий внутрішній діалог часто наповнений фразами на кшталт «я недостатньо хороша», «я могла б краще», «це не рахується», «іншим вдається, а я ні». Людина живе з внутрішнім критиком, який не дає права на помилку, відпочинок або слабкість. Такі стосунки з собою не виникають випадково. Вони формуються дуже рано, у дитинстві, у контакті з важливими дорослими. Особливо значущою тут є фігура мами або того, хто виконував її роль. Якщо мама була емоційно холодною, відстороненою, критичною або не могла проявляти любов у спосіб, який був би зрозумілий і відчутний для дитини, це залишає глибокий слід. Дитина повністю залежить від дорослого і не може поставити під сумнів його поведінку. Для неї небезпечно думати, що мама не любить або не здатна любити. Тому психіка знаходить інше пояснення: «зі мною щось не так», «я недостатньо хороша, щоб мене любили», «мені треба більше старатися». Так формуються внутрішні паттерни-стійкі способи сприйняття себе і світу. Вони стають своєрідним внутрішним орієнтиром, за яким людина живе вже у дорослому віці. Якщо любов у дитинстві була умовною, залежала від поведінки або досягнень, людина починає вірити, що її цінність також умовна. Вона постійно намагається заслужити прийняття-від інших і від самої себе. Нажаль така внутрішня планка зазвичай недосяжна, тому відчуття «я недостатня» залишається постійно в фоні. З часом зовнішній голос критики інтеріоризується, тобто стає внутрішнім. Те, що колись говорила мама або інший значущий дорослий, починає звучати всередині як власні думкиі наш внутрішній голос. Навіть якщо цієї людини вже давно немає поруч або її вплив зменшився, внутрішній критик продовжує діяти. Він може маскуватися під раціональність, мотивацію або «здоровий глузд», але його функція залишається такою самою руйнівною: контролювати, знецінювати і не дозволяти розслабитися. Парадокс полягає в тому, що такі стосунки із собою часто здаються нормою. Вони знайомі, а знайоме психіка сприймає як безпечніше, навіть якщо воно болісне. Людина може не помічати, наскільки жорстко вона до себе ставиться, бо інакше вона просто не звикла. Більше того, іноді виникає страх, що без цього внутрішнього тиску вона втратить контроль, стане лінивою або нічого не досягне. Зміни в цих стосунках починаються з усвідомлення. Важливо навчитися помічати, як саме звучить внутрішній голос і в які моменти він активується і коно саме нагадує. Поступово можна вчитися розділяти себе і цей голос, розуміючи, що це не вся особистість, а лише частина, яка сформувалася як адаптація до минулого досвіду. Також важливо давати собі право на різні емоції, навіть ті, які раніше здавалися «не важливими» або «недоречними». Це допомагає повернути контакт із власними потребами. Формування більш підтримуючих стосунків із собою є процесом, який потребує часу і часто відбувається у взаємодії з іншими людьми, наприклад у терапії або в безпечних близьких стосунках. Через новий досвід поступово з’являється інший внутрішній голос, який більш м’який, уважний і приймаючий. Він не зникає одразу і не стає ідеальним, але з часом може зайняти більше місця. Токсичні стосунки з самим собою не вирок і не характеристика особистості. Це наслідок тих умов, у яких формувалася психіка. І хоча цей внутрішній сценарій може бути дуже стійким, він не є незмінним. Людина здатна поступово будувати інший спосіб бути з собою, той що буде більш живим, підтримуючим і відвертим і саме з цим ми працюємо в терапії.