Вони не воювали. Не стріляли. Не ховалися. Вони просто йшли з окупації, бо більше не могли там жити. Жінка була хвора, її чоловік віз на санях. Це було видно. Це було зрозуміло. Це неможливо було сплутати з військовими. Їх бачили з повітря і все одно атакували. Спершу вбили жінку. Потім дивилися, як чоловік сидить біля неї, як не може піднятися, як не йде далі, бо далі вже нема з ким. І після цього вбили його. Це не випадок. Не помилка. Не «так вийшло». Це свідоме знищення цивільних людей. Це терор, який робиться холодно і навмисно. Ось так виглядає окупація. Ось так виглядає війна проти мирних українців . І поки хтось ще шукає виправдання, ці люди вже ніколи не скажуть ні слова. Світ має це бачити. Бо мовчання дозволяє повторювати таке знову і знову.