😞 ВПО — вигнані та знедолені, 1/2 Попри заяви нашої потужної влади, не всім українцям у 2022 році вдалося поїхати на травневі шашлики. Уже 5 років народ потерпає від бомбардувань, а лінія фронту з часів провалу контрнаступу поступово рухається на захід. 🏃‍♀️ Чим далі, тим більше людей будуть змушені тікати, намагаючись врятувати себе і хоч якісь пожитки, знайти новий дім. У таку ситуацію може потрапити майже будь-хто — для цього навіть не обов’язково жити в прифронтовому місті: згадаймо хоча б цю зиму, коли багато хто був змушений покинути Київ, Одесу та інші міста. Хтось, кому пощастило прослизнути крізь застави ДПСУ, і у кого достатньо коштів, тікає за кордон. Решта ж мають якось влаштуватися в інших куточках багатостраждальної Неньки. 🫴 То що ж приготували простори батьківщини пересічному громадянину, яким може виявитися майже кожен із нас — простих українців? Таких внутрішньо переміщених осіб (далі — ВПО) є наразі 4,4-4,6 мільйони. 🏠 Приїжджаючи на нове місце, перше питання, яке потрібно вирішити — житло. Позбувшись дому та більшої частини майна, вони, з надією на розуміння та співчуття, звертаються до свого львівського чи закарпатського співвітчизника. І той, пам’ятаючи, що людина людині брат, та й взагалі ми всі — єдина нація, охоче надає їм житло. Але оскільки брат — скоріше двоюрідний, то тепер — у час потреби — у 2 рази дорожче, ніж раніше. У вже згаданому Львові, наприклад, за 2022 рік вартість оренди однокімнатної квартири в середньому зросла на 111,5%. ❌ Причому це ще в кращому випадку. Адже власник житла може й зовсім відмовити. Причини бувають різні: хтось сумнівається у платоспроможності свого далекого, скажімо, маріупольського брата, хтось побоюється, що той раптово може покинути житло і не сплатити рахунки. 🤨 Хтось хвилюється за збереження майна — звідки ж знати, на що цей далекий брат зі своїми немісцевими звичками перетворить житло? А може взагалі потенційного орендодавця не влаштує те, що, який жах, ВПО розмовляє неправильною мовою, приїхав з неправильної області і в принципі якийсь не такий. У підсумку з подібною дискримінацією стикається щонайменше близько 32% біженців, а у житлі відмовляють у 28% випадків. 😔 Але навіть якщо переселенцю пощастило знайти собі притулок, то існує ще безліч варіантів дізнатися, що він не зовсім правильний українець. Адже йому про це можуть також нагадати: місцеві жителі у звичайному спілкуванні (у 57,1% випадків), турботливі посадовці та соціальні служби (26,8%), роботодавці (23,8%), нові колеги, або однокласники/одногрупники (9,5%) і навіть лікарі (6,5%). 🤝 Ось вам і «єдність», про яку нам розповідає Єдиний марафон. І гаразд, роботодавці та професійні рантьє — ті давно перестали бачити в підлеглих людей і часто сприймають ближнього як гвинтик у системі заробляння ще більших коштів. Але яка з того користь, який взагалі «раціональний» мотив у місцевих робітників, коли ті виявляють ненависть до таких самих співвітчизників, як і вони? 🤔 Ставити такі питання можна довго і в підсумку дійти висновку, що людина людині — вовк, і все тут. Тільки ось такий поверхневий висновок по суті не дає нам жодних відповідей і пропонує лише змиритися з несправедливістю. Та й хіба немає у наших громадян жодних відчутних причин поводитися по-вовчому? 🤴 Усе своє життя ми змушені цілодобово гарувати на свого начальника за копійки, яких, якщо пощастить, вистачить до наступної зарплати. Адже крім основних життєвих потреб, з неї ще треба сплатити частину боргу за комунальні послуги, кредит на побутову техніку/акумулятор, розстрочку на їжу. Будь-яка випадковість у такій ситуації може обернутися катастрофою: не пощастило потрапити під чергову хвилю скорочень, втратити житло через виселення — і ось працівник позбувся всіх своїх заощаджень, а то й зовсім опинився на соціальному дні.