Звісно ж, як усі, в дитинстві я бачив багато фільмів із Чаком Норрісом, аж до "Агента" (1991), який було неприємно дивитися вже суто фізіологічно, через натуралістичну жорстокість. (Саме тому я не дуже любив і фільми зі Стівеном Сігалом.) Для мене особисто парадокс Чака Норріса полягає у тому, що він, — як і Стівен Сігал, до речі, жодного разу не спробував вийти за власні межі. Слай і Шварц рвалися в комедію, прагнули працювати із "серйозними" режисерами (так, Пол Верховен завдяки Шварценеггеру вперше отримав бюджет 65 млн), і тільки Чак Норріс із своїм покерфейсом техаського рейнджера продовжував після кількох хітів у 1980-х зніматися у фільмах "Direct-to-video". Звісно, йому трохи не пощастило з добою: це було не найкраще десятиліття в кіно. "Механік" (1972) та "Жага смерті" (1974) Майкла Віннера з Чарльзом Бронсоном на тлі сьогоднішніх екшенів виглядають як "Громадянин Кейн". Втім, навіть найкращі фільми з Чаком Норрісом на кшталт "Хороших хлопців, одягнених у чорне" або "Кодексу безчестя" досі виглядають як халтура. Але Чаку Норрісу вдалося стати легендою у найдемократичнішому на світі медіа — інтернеті. А це вже народна любов. 👉 Читати ще: Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Книга про серіали