Можливо, всі давно знають цю казку-оповідання Ганса Крістіана Андерсена, якою хочу поділитись, та я дізналась про неї майже випадково нещодавно і мені здалося, що Василь Стефаник вчився писати сильно, коротко і страшно саме у Андерсена.  В «Історії однієї матері» (також перекладають «Мати») сходяться два страхи кожної матері: що дитина помре і що дитина буде нещасною в житті. Коли героїня казки розуміє, що її дитя може забрати смерть, вона готова піти на все, віддати усе, аби врятувати дитину. Але коли їй дають вибір — смерть чи страшне життя — мати навіть не вагається. Смерть, якщо подумати, — це не так страшно, як нещастя. Що може бути гіршим за злидні, коли саме вони не дають можливості дітям вчитись, вільно розвиватись, ставати людьми і відчувати життя, жити по-людськи?  Смерть часто ходить поруч із матерями та їхніми дітьми. Коли мій щойно народжений молодший брат потребував переливання крові, моя мама молилась за нього. Перша процедура не допомогла, лікарі втрачали дитину. Мама погодилась на друге переливання і продовжувала молитись, щоб бог врятував її дитя. Коли і друге не допомогло і лишався останній шанс — третє переливання, моя мама продовжила молитись, але говорила до бога вже зовсім інше: «якщо така твоя воля, забирай його». Що може бути страшнішим для матері, як власна безпомічність у допомозі дитині, — я не знаю. Але матері можуть піти на це — на смирення — через те, що життя набагато складніше за наші власні бажання та навіть дії. І я бачу в цьому смиренні силу, адже інколи треба здатися, забути про власні егоїстичні почуття для того, щоб піти далі. І тільки якщо справді віддаєш найкраще — власного сина — можеш вийти на новий рівень дарування життя. Моїй матері пощастило, мій брат вижив і ще не один раз випробовував свою маму на силу її духу, коли лежав у лікарнях. Але в той момент, коли мати не знала, чи дійсно він виживе, чи переживе він кількість переливань крові, чи не за її дитиною сьогодні прийде смерть в пологовому, в той момент вона відпустила свої власні бажання, сподівання і навіть віру в саму себе як таку, що може щось зробити. В такі моменти, я думаю, людина страшно безпосередньо відчуває, що вона не центр світу, що від неї залежить не все, і що тільки в єдності з іншими може творити життя не для власного задоволення, а для всіх — творити якщо не власну дитину, то щось інше, на що вистачає сил.  Мати із казки Андерсена не погодилась із рішенням бога, той, в свою чергу, допустив, щоб вона сама обрала, що буде з її дитиною, але вибір дав невеликий. Вона вибрала те, що бог за неї вибрав спочатку. Її рішення можна зрозуміти: вона обрала не життя, можливо тому, що вона знає не з книжок, що таке злидні і нещастя. Можливо тому, що вона побачила в «майбутньому» настільки страшні речі, що зрозуміла: в будь-якому разі краще смерть. Такий варіант розвитку подій надихає на одне: робити все, аби життя ніколи і ні для кого не могло б бути таким, що легше обрати смерть. Якщо розраховувати тільки на себе і щастя шукати тільки для себе і своїх дітей, для когось (зокрема, можливо, і для мене) воно з необхідністю буде страшним, бо найкраще для мене суперечить найкращому для іншого. Якщо ж розраховувати на працю для кращого життя інших, незважаючи на власну необхідність в цьому чи ні в даний момент, то з більшою вірогідністю це життя таки буде щасливішим і нікому не доведеться бажати своїй дитині краще смерті, ніж такого життя. Бо робити краще для іншого суперечить тільки кращому для мене, але якщо для мене краще, коли краще іншим — ця суперечність знімається.  Я думаю, що мати з історії Андерсена обрала смерть лише для того, щоб ми ні в якому разі її не обирали. Але також змиритися з тим, що таки смерть це частина життя, а ще прийняти те, що інколи вона краща за саме життя, здається є необхідним для того, щоб розуміти, як саме це життя жити. Ілюстрація