Аналізуючи свідчення свідків, які були допитані під час судового розгляду, суд розцінює їх показання як правдиві, оскільки вони стабільні, узгоджуються між собою, є логічними та послідовними, перед допитом свідки попереджались про кримінальну відповідальність за завідоме неправдиве показання, крім того, вони відповідають іншим доказам, дослідженим в судовому засіданні та беззаперечно вказують на те, що ОСОБА_7 відмовився виконувати наказ командира. Суд критично відноситься по показань обвинуваченого з приводу того, що він не відмовлявся виконувати наказ при його оголошенні перший раз. Оскільки це спростовується показами свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_9 . Не знайшли свого підтвердження доводи обвинуваченого, що він мав всі законні підстави не виконувати наказ командира, оскільки не приймав присяги, не отримував належної військової підготовки та не законно був мобілізований, бо такі твердження спростовуються матеріалами кримінального провадження. Суд, досліджуючи обліково-послужну картку до військового квитку серії НОМЕР_2 щодо ОСОБА_7 , встановив, що графа «18. Військову присягу прийняв» та «22 Військова підготовка» не заповнені. Прийняття Військової присяги покладає на військовослужбовців усю повноту відповідальності за виконання військового обовязку. Як встановлено в судовому засідання показами свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_9 , матеріалами службового розслідування військовослужбовець ОСОБА_7 категорично відмовився приймати присягу, в той день як інші військовослужбовці її склали. Вказані дії ОСОБА_7 розцінюються судом як подання іншим військовослужбовцям ганебного прикладу нехтування вимогами військової дисципліни, що в свою чергу підриває не лише боєготовність військових формувань, але й авторитет Збройних Сил України в цілому. Посилання ОСОБА_7 про те, що він психічно не здорова людина не знайшло свого підтвердження в матеріалах кримінального провадження, адже довідка ВЛК та довідки лікаря психіатра та нарколога спростовують такі твердження обвинуваченого. Суд дійшов висновку, що відсутність у обвинуваченого належної військової підготовки обумовлено його поведінкою, ставлення до військової служби та не бажанням її проходження, оскільки ОСОБА_7 не виконав наказ отримати зброю та вирушити на полігон для проведення навчальних стрільб, про що свідчать матеріали службового розслідування. Оцінивши усі зібрані докази відповідно до ст. 94 КПК України з точки зору їх належності та допустимості, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозвязку, суд дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні, оскільки ці докази доповнюють один одного та у своїй сукупності разом з іншими доказами є достатніми для висновку про доведеність обвинувачення поза розумним сумнівом. Дії ОСОБА_7 суд кваліфікує за ч. 4 ст. 402 КК України - непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, вчинена в умовах воєнного стану. Щодо мотивів призначення покарання. При вирішенні питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує приписи статей 50, 65 КК України, зі змісту яких випливає, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду. Оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання виправлення. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.