ЧОТИРИ РОКИ. Іноді здається, що пройшла вічність. Іноді, що це було вчора... Ніби зараз треба їхати на роботу, щоб проголосувати Воєнний Стан. І враження, що їдеш по мінному полю. Вибухи. Люди. Машини. Колапс на дорогах. Верховна Рада як маленький гарнізон. Вікна закладені мішками з піском Лише маленьки дірочки як бійниці. Купа військових. Біля вікон, в кулуарах, на сходах - скрізь зброя і боєприпаси. Тиша. Зібрались майже всі. Окрім відкритих колаборантів, які добу тому вже поїхали з країни. В середині дня хтось сказав, що можна отримати зброю. Пішла. Абсолютно пустий Хрешатик. Ніби мертвий. Лунає повітряна тривога. Пасмурно. Небо сіре. Пахне війною. Металевий запах. Мертвий. Ввечері відеоролік, де Президент біля Офісу: "Я тут"!!! Значить в нас є ЛІДЕР! І ми вистоїмо. Вишгород. Десь поряд вже росіяне. З балкона бачу, як горить Гостомель. Постіний дим. Буча. Ірпень... Стовпи диму. Над головою російськи гелікоптери. Зараз пишу і серце завмирає. Згадую, як летів час. Скільки різних думок... Дім. Діти. Робота. Війна. Що робити? Де бути корисною? Як допомогти? Чим? Що нікуди не поїду - знала, як тільки почула, що почалась війна. Куди себе діти, щоб не зійти з розуму? Як поєднати все до купи? Що я можу робити? Можу допомогати в лікарні. Пішла. Сказали, що всіх виписали окрім реанімаційних. Готові приймати поранених. Лікарня пуста. Чекають. Хтось з персоналу поїхав, але переважна більшість залишилась. В серці відлегло. Залишаються всі, хто знає, що має допомогати. Зайшла в мерію. В кабінеті мера він і декілька депутатів. Допомогли розібратися мені з пістолетом. Я ж його в руках ніколи не тримала. Тепер маю. Домовились, де будемо збиратись, якщо вимкнуть зв'язок. Вишукуються черги записуватись в ТРО. Чоловіки. Стала в чергу. Через п'ть після мене - ще одна жінка. Дуже молода. Років 20. Зовсім дівчинка... Закрито все. Магазини, аптеки, кав'ярні... Пригнічений стан. Всі діляться тим, що є. Ліками, їжою, речами. Через місяць якось подумала: ще максимум пів року і все закінчиться. А як під час Другої Світової люди жили в СРСР в цьому пеклі трохи менше, ніж 4 роки. Жах. Як це, жити в війні, коли поряд гинуть люди всі ці роки? Від бомб, ракет, мін... Гинуть мобілізовані. Кожен день. Це жах. "В нас точно все скоро закінчиться", тишила я себе думкою. Сьогодні 4 роки. Пішов п'ятий. Вже пару годин, як... Київ за 3 дні... Україна ВЖЕ перемогла! Безмежно дякую нашим військовим. Волонтерам. Добрим людям. Всім, хто не схибив, не здався. Низький уклін енергетикам і Службам порятунку, ДСНС, лікарям... Тим, хто тримає Україну в своїх долонях. Кожен, хто вважає, що України не існує: ОСЬ ВОНА! Тримається, рідненька. Дихає. Зранена, але жива і буде жити! БУДЕ ЖИТИ!!!