А еще у нас радостная новость! Наша талантливая переводчица Юлия Луценко завершила перевод романа "Небеса ликуют" ("Сповідник"). С разрешения автора и переводчика делимся с вами небольшим кусочком. — Мій любий друже! — прокашлявшись та причастившись «сльози христової», проголосив дю Бартас. — Я скинув кайдани та вдяг обладунки! У мені кипить кров мого пращура, славетного лицаря Анрі де Гюра дю Бартаса, який поклав на себе Багряний Хрест, щоб дійти до Єрусалима! Я здригаюся — але не від ляку, а від передчуття подвигів! Mort Dieu! Буде буря! Я мав таке саме передчуття. Але, як не дивно, захоплення не відчував. — Але ж, любий де Гуаїро! Як я зрозумів, нам доведеться подорожувати без слуг. Я не дуже вибагливий, але чи гідно дворянина самому знімати собі чоботи? — Шевальє невдоволено похитав головою. — До того ж мене трохи бентежить наш супутник. Ви, здається, казали, що він з грамотіїв? Я підтвердив і це. Із синьйором де ла Ріверо нам належало зустрітися вже в Остії. — Не люблю книжників! — скривився дю Бартас. — Пір'ячка, папірці… Vieux diable! Та хіба ж це справа для справжнього чоловіка? Цього вечора в римського доктора богослов’я напевно горіли вуха. На столі поряд за напівпорожнім глечиком лежав невеликий томик у новенькій жовтій палітурці. Тепер у славного дю Бартаса було цілих дві книги. Другу — записи його співвітчизника ле Вассера де Боплана, тільки-но опубліковані у славетному місті Руані, я випадково знайшов у книжній лавці неподалік від Колізею. Побачивши мій подарунок, шевальє жахнувся, але я твердо заявив, що читання «Описання Королівства Полонії» входить у програму паломництва. Дю Бартас змирився, пообіцявши прочитувати кожного дня не менше двох абзаців. Ця книжка буде в пригоді не тільки йому. Мати увезла мене до Італії, коли мені ледь виповнився рік. Яка ти зараз, батьківщино? — Та ви засумували, любий друже! — важка долоня шевальє лягла мені на плече. — Дарма! Блукати дикою Татарією все ж миліше, ніж гнити у римській в'язниці! До того ж… Раптом його очі вилізли на лоба, нижня щелепа смикнулася та почала падати: — Піп! Убий мене, Боже! Піп! У першу мить я вирішив, що мова про мене, але палець доблесного дю Бартаса вказував у бік дверей. Піп? Я озирнувся — і побачив попа. …Фіолетова сутана, гострий ніс у прищах, блискуча лисина замість тонзури, звите вервіє замість паску… У першу мить я, як і належить, не повірив очам своїм. Потім вирішив, що хтось із моїх приятелів-комедіантів вирішав нас наостанок розіграти. — Pax vobiscum, діти мої! Чи не підкажете, де мені знайти монсеньйора Адама? Тепер щелепа почала падати й у мене. — Геть! — гримнув шевальє, творячи щось на кшталт хресного знамення, але гість виявився наполегливим. — Відоме мені, діти мої, що означений монсеньйор Адам… …Голос такий, як зовнішність — цап'ячий. Чи ослячий. Чи усе разом. —… у явній близькості звідси перебувати має… Дю Бартас загарчав та почав грізно здійматися. Настав час вносити ясність. — Любий шевальє, не обтяжуйте себе. Я розберуся. Виявляється, для того, щоб підняти попа за шкірник, не треба особливих зусиль. І щоб викинути до коридору — теж. — Тільки не бийте його, — попередив мене пікардієць та, подумавши, додав: — Тобто, я хотів сказати, до смерті.